Петро Шкутяк заявив про рішення брати участь у виборах до Верховної Ради

Депутат Івано-Франківської обласної ради, активіст Євромайдану і доброволець батальйону «Айдар» Петро Шкутяк заявив про рішення брати участь у виборах до Верховної Ради України.

До парламенту Петро Шкутяк йде самовисуванцем по округу No83 – в рідному Івано-Франківську. Про мотиви і мету такого кроку Петро Шкутяк розповів на прес-конференції в Івано-Франківську в понеділок, 22 вересня. За словами Петра Шкутяка, нова Верховна Рада матиме шанс довести до завершення Революцію Гідності, цінності якої українцям доводиться захищати і від зовнішнього ворога. Після поранення на фронті, де Петро Шкутяк протягом трьох місяців брав участь у бойових операціях «Айдару», вирішив продовжити боротьбу політичними методами. Петро Шкутяк розповів про свої основні програмні засади. На його переконання, сьогодні ключовим викликом для держави є безпека. Відтак, у парламенті депутат буде інціювати і підтримувати розробку законодавства з реформування і розвитку української армії.

Окремий блок програми Шкутяка присвячено захисту інтересів громади Івано-Франківська. Петро Шкутяк переконаний, що джерело міських проблем – ЖКГ, дороги, брак коштів – не в самому Івано-Франківську, а на Печерських пагорбах. В парламенті Шкутяк буде боротися за реформу місцевого самоврядування і децентралізацію бюджету, щоб місто не ходило в столиці з простягнутою рукою.

Професійний управлінський досвід і громадська активність (участь в акціях «Україна без Кучми», Помаранчева революція, Мовний майдан, Революція Гідності) показують готовність Петра Шкутяка ставати на захист франківської громади і всіх українців. На завершення Петро Шкутяк подякував усім, хто сьогодні підтримує армію та добровольців і закликав громадян прийти 26 жовтня на дільниці і зробити правильний вибір.

Прес-Секретар, Наталка Коцкович +380 95 578 59 99

Воїни за життя

З самого початку я вирішив для себе, що буду довіряти нашим лікарям, як довіряв нашим солдатам.

Сьогодні я прощаюся з госпіталем. Їду додому. І хочу присвятити кілька слів подяки тим, хто рятує наших хлопців.

Мені першу допомогу надав друг, пластун, з яким разом приїхали на Схід. Він не лікар, але знав, що робити, тому за його командами навали допомогу одночасно декільком важкопораненим. За кілька кілометрів від місця бою нас зустрів наш лікар Андрій, йому допомагали дівчата-санітарки (навіть не знаю, чи були вони медиками, чи просто волонтерки).

Андрій – анестезіолог з Вінниці. Думаю, вдома в нього було все добре, але він був на війні, він завжди був поруч. Андрій мав “Таврію”, на неї він грузив носилки, а всередину – все необхідне. Він завжди їхав на бойові виїзди. Коли потрібно було йти, то він ніс усе, що й солдат: автомат, магазини і ще величенький наплічник з різними препаратами, котрі мали б рятувати нам життя, притуплювати біль.

Пам’ятаю імена і обличчя дівчат – Адріана, Б’янка, Женя. Вони обробили рани, наклали з підручних матеріалів шину, перев’язали. І головне – дарували спокій. Вони шукали і думали, як нас вивезти. Ходили по колу до кожного пораненого. Визначали черговість вивезення, спершу – важчих.

Мене і афганця дядю Сашу вивозили на вантажному бусику в багажному відділенні. Досить комфортно. Час від часу зупинялися, дядю Сашу дуже боліло, і Женя колола знеболювальне. Вони переживали, але вигляду не подавали. В лікарні в Щасті пам’ятаю, як занесли, далі – в операційну. Відкрив очі вже в носилках у вертольоті, бортовий лікар вколов знеболювальне. У вертольоті висиш в носилках, як у гамаку, – прикольно.

Харків, швидкі, госпіталь. Оперативно всі аналізи. Прийшов анестезіолог. Операція. Все добре. Там познайомився з волонтерами. Наступного дня – літак на Львів. Спеціальний літак – носилки кріплять в два яруси. Бортовий лікар, жінка, сама з Івано-Франківська. Потім Львів, госпіталь, реанімація. Медсестра питає: “Як ти?” Кажу: “Тут у вас, як у раю, але хотів би бути в пеклі зі своїми”.

Дівчата-стажери день і ніч в госпіталі, питаю, чи в них практика, відповідають: практика вже давно закінчилася, але хочемо навчитися, тому тут.

Лікарі, медсестри, санітарки, волонтери, стажери – операції, перев’язки, крапельниці, уколи… Поруч лежать хлопці, кожен хоч сам не може, але постарається тобі допомогти, вони залишилися такі ж, як на фронті, – кожен зі своєю історією і зі своїм болем.

З самого початку я вирішив для себе, що буду довіряти нашим лікарям, як довіряв нашим солдатам. І вони були найкращі. Вони знали, що таке війна, і вони є воїнами за життя.

Не знаю, як їм подякувати всім, їх так багато, а багатьох і не пам’ятаю. Але коли тебе болить, то ти на них молишся, їм довіряєш, і вони це відчувають.

Дякую.